Ольга Харлан: На олімпіаді ми взяли своє, а китаянок навіть шкода

Я вже не раз говорила, що ми в Миколаєві тренуємося в дитячо-юнацькій школі. Там усього дві доріжки. І ті на дощаній підлозі. Хоча за правилами ми повинні тренуватися на залізній доріжці.

Ще два місяці тому цю дівчинку знали хіба що спеціалісти з фехтування. А потім враз у неї закохалася вся країна. Адже саме вона, Ольга Харлан, принесла Україні перше золото на олімпіаді в Пекіні.

Той бій був незгірше будь-якого дорогобюджетного голлівудського трилера - українки, програючи по ходу зустрічі китаянкам, змогли переломити хід зустрічі і зрівняти рахунок. Останній удар був вирішальним - і виявилося, що в юної Олі нерви міцніші, ніж у досвідченої китаянки. А удар точніший і швидший.

Українська збірна отримала перше золото, а Оля стала справжньою зіркою команди. Цього понеділка Харлан спробувала себе в новому статусі - моделі. Разом із подругою Оленою Хомровою вона взяла участь у показі Fashion AID, у рамках Українського тижня моди".

А коли показ закінчився Оля поділилася враженнями з "Чемпіоном":

- Як змінилося ваше життя після Олімпіади? Чи впізнають тепер перехожі на вулиці, чи частіше беруть інтерв'ю?

- Ні, на вулиці не впізнають. Але от бачите, як змінилося - я побувала на подіумі, пройшлася. Ось. А так істотно життя не змінилося.

- Інтерв'ю беруть?

- Звичайно. Але ж ми про життя взагалі, у плані мене воно ніяк не змінилося, я залишилася така ж як була. Змінилося життя в от такому плані - походи на такі заходи, поздоровлення. Це все звичайно дуже приємно, але воно колись усе закінчується. Ми як і раніш будемо тренуватися, життя таке ж буде.

- Говорите, життя не змінилося. А як близькі, друзі ставляться до ваших успіхів?

- Ну, друзі думали, що я буду ходити як зазнайка. А тепер кажуть: "Ні. Хто-хто, а ти не зазнайка".

- Тобто поки на зоряну хворобу не страждаєте?

- Ні, і не буду?

- Давайте згадаємо Олімпіаду, що відчували під час фінального бою з китаянками, чи хвилювалися, виходячи на останній бій? Чи переглядали потім відео цього фіналу і що відчували?

- Ні, я не хвилювалася, коли виходила. Тому що втрачати було нічого - медаль уже була (срібна отримувалася автоматом за вихід у фінал ). Тому не хвилювалася. Чи переглядала бій. Так, перші тижні дуже багато разів. Така подія буває раз у житті. А цей бій вважається легендарним і хотілося його переглядати.

- Які були емоції, коли переглядали?

- Перші рази, коли дивилася, я дуже нервувала. У мене навіть долоні упрівали. Знала, що виграли, але все одно хвилювалася. Диск із записом зараз лежить вдома. Так що я його вже давно не дивилася. Але коли повернуся зі зборів додому, у Миколаїв, обов'язково перегляну ще раз (посміхається Оля).

- Коли ваша команда стала срібним призером на чемпіонаті Європи в Києві, ви розраховували на якісь медалі в Пекіні?

- Так, розраховували, але щоб на золоту... навіть не думали. Вже в Пекіні я зрозуміла, що якщо ми виграємо захід у четвірку в росіян, то хоч бронзова медаль, хоч срібна, хоч золота в нас буде. Без медалі ми не залишимося. Я чомусь була упевнена в цьому.

- Як ви готувалися до Олімпіади, чи відпочивали ви після чемпіонату Європи?

- Після чемпіонату Європи ми не відпочивали. Зразу ж, через три дні після чемпіонату, ми поїхали на збори в Алушту і там у нас були дуже інтенсивні тренування. Був дуже важкий збір, ми багато бігали, прокидалися о 6 ранку і фехтували. Зараз ми його згадуємо дуже злими словами, але та праця була винагороджена. Після цього збору, ми поїхали в Китай тренуватися, за два тижні до старту, щоб отримати акліматизацію.

- Як вона пройшла, як ви там себе почували, чи були особливості тренувань?

- Ще коли ми були в Алушті, ми вставали о 6 ранку, тренувалися, звикали до того часу, що в Китаї. А насправді, коли ми приїхали туди, ми були такі ж ніякі - ми спали, десь три дні проходили адаптацію.

- Ви очікували зустрічі з китаянками у фіналі?

- Так, я навіть вважаю, що якщо б ми не виграли вихід у двійку (у фінал), вони б виграли Олімпіаду. Вони були дуже добре готові, це їхня домашня олімпіада. Тому їм було дуже кривдно програти. Якоюсь мірою мені їх шкода - я дивилася ті зйомки після бою, показували їхню реакцію і трішки шкода було. З іншого боку, весь сезон цього року ми їм програвали, ми чотири або три рази зустрічалися й програвали. А на Олімпіаді узяли своє. Просто було б несправедливо, якби ми не виграли в той день.

- Що говорив вам тренер перед двобоєм? Як налаштовував?

- Вадим Маркович Гутцайт говорив перед боєм, що ви вже зробили, що могли, ви вже перестрибнули себе, але ви можете залишитися срібними призерками, а можете стати чемпіонками. А це вагома різниця - бути призерками й олімпійськими чемпіонками. Ми хвилювалися дуже сильно. Але знали, що медаль уже є (срібна).

- Вас стимулювали слова тренера?

- Так, звичайно.

- Чи дала влада ті призові, котрі обіцяла перед Олімпіадою?

- Грошові призові усі видані. Машину подарував наш президент федерації Сергій Міщенко. Він усім нам подарував "Пежо" з іменними номерами.

- Який номер у вас? "Оля"?

- Так, якщо побачите червону машину, то це моя. Там олімпійські кільця на капоті, тобто помітна машинка.

- А права у вас уже є?

- Я здаю на права, от буквально 10 листопада буде іспит. Але взагалі я умію водити, тільки прав у мене немає (посміхається).

- А квартиру вам дали як олімпійській чемпіонці?

- Місто мені поки не може дати квартиру. Я не знаю чому. Хоча обіцянки були. І це звичайно дуже погано. Я незадоволена жахливо. Тому що всім нашим дівчатам дали вже хоча б ордер, а я не маю нічого. Я бачила мера тільки, коли він мені вручив орден на груди, і усе. Зараз я не можу займатися цією проблемою, але коли повернуся в Миколаїв, обов'язково цим займуся. Я вважаю, що місто неправильно чинить.

- А зараз ви де базуєтеся?

- У Трускавці, там у нас відновлювальний збір, ми п'ємо воду. У Києві цього року, думаю, поки не будемо тренуватися.

- Тобто сюди ви приїхали тільки на показ?

- Так.

- Зараз ви говорите у вас реабілітаційний збір, а взагалі вдалося відпочити після Олімпіади?

- Так, ми півтора місяця відпочивали. От незадовго до поїздки в Трускавець повернулися з Єгипту. Ми їздили втрьох. Я, Лєна і Галя Пундик. Ми зі своїми молодими людьми їздили, парами. Побули там тиждень, а потім, не заїжджаючи додому, поїхали в Трускавець.

- А в Єгипті де були, в основному в готелі чи на екскурсіях. У Шарм ель Шейху, були в основному в готелі, тому що мене і батьки просили бути там обережніше - у новинах постійно розповідають, що то підірвали автобус, то ще щось.

- Батьки вас контролюють?

- Дуже. От нам із Лєною на машині їхати сьогодні в Трускавець і мама говорить: "Що, ви будете на машині їхати, ніч, 500 кілометрів, як це?" (Оля артистично передає мамині інтонації).

- Давай повернемося до спортивної теми. Ви вже повернулися до тренувального процесу? Які найближчі турнірні плани?

- Поки не повернулися. Ми тільки бігаємо, але не фехтуємо. Але 20 листопада ми будемо на зборі в Хмельницькій області - там живуть Оля Жовнір і Галя Пундик - там уже будемо фехтувати, готуватися до нового сезону.

- Ти не втратила мотивацію після олімпійського золота і які вершини хотіла б ще завоювати?

- Ну хотілося б побувати на першому старті, там себе показати. Мотивація, ні, не зникла. Хоча, може, зовні і не видно, але коли сидиш удома, то починаєш думати: "Як я давно не фехтувала, може піти на тренування? Звичайно, тягне?

- У яких умовах готуються до змагань українські фехтувальники? Наскільки вони відповідають потребам збірної?

- Я вже не раз говорила, що ми в Миколаєві тренуємося в дитячо-юнацькій школі. Там усього дві доріжки. І ті на дощаній підлозі. Хоча за правилами ми повинні тренуватися на залізній доріжці. У Києві нам теж ніде тренуватися, є зал у республіканському вищому училищі фізичної культури, який знаходиться на Лісовій, але там теж дощана підлога. Від тренувань на дерев'яній підлозі буває багато травм, швидко псується дороге фехтувальне взуття, яке коштує 700 гривень за пару, а зношується за два місяці на дошках. До того ж, у цьому залі тренуються усі фехтувальники, так що в нас немає умов.

- А взагалі вдається поєднувати спорт і навчання, спорт і особисте життя? Якщо вдається взагалі?

- Із навчанням намагаюся поєднувати, коли буваю вдома. Намагаюся забігти в інститут, хоч привітатися. З особистим життям?... Так, у мене є молода людина, Сергій. Він розуміє мене, сам спортсмен, правда він нікуди не виїжджає, тому що вже не займається спортом професійно. Він мене розуміє й чекає.

- Він не бентежиться вашими спортивними успіхами?

- Ні, він мною пишається. Хоч і не показує, але я бачу.

- Так де ти вчишся?

- У кораблебудівному інституті заочно, а також у вищому училищі фізичної культури. Це останній курс, а потім я переходжу в кораблебудівний на стаціонар.

- Устигаєш із сесіями?

- (Сміється) Що таке сесія? Ні, звичайно, я знаю, що це таке. Але я навіть не здавала в 11 класі іспити. Мама за мене здавала історію, здавала книжки в школі.

- А узагалі вистачає сили на навчання й спорт?

- Я думаю, що треба вибирати щось одне. Я вибрала спорт. Я вважаю, що я поки не вчуся. Можливо, коли завершу змагання в спорті... Якби в мене був хоча б рік на навчання, я думаю, що я добре б училася.

- Чим цікавитеся крім спорту?

- Читати люблю, там трилери, містику. У кіно більше люблю ходити на комедії. Музику люблю слухати. У машині завжди музика грає і плеєр із собою завжди.

В цей час до Олі підходить дружина Вадима Гутцайта Оксана і просить Олю поквапитися, адже їй ще всю ніч їхати до Трускавця.

- Остання запитання, це перший вихід у світ? Чи може вже запрошували на інші світські заходи? Взагалі подобається тусовочне життя?

- Люблю тусовочне життя. Завжди намагаюся сходити в клуб. Але це запрошення перше. Мені дуже сподобалося. І плаття, і наш вихід з рапірами.