Результати / календар  |   Таблиці  |   RSS  |   PDA  |   Архів    
Знайти
Champion.com.ua /Гімнастика
1296 переглядів Версія для друку    Коментарі  [  ]
19.07.2017  15:36

Різатдінова: Ріо-2016 - це пік моєї форми. Вважаю, що у гімнастиці зробила все, що могла

Титулована "художниця" розповіла, що думає про свою подальшу кар'єру.

Усі світлини взяті з instagram Різатдінової

16 липня відсвяткувала день народження українська зірка художньої гімнастики Ганна Різатдінова. Бронзовому призеру Олімпіади, чемпіонці світу та Універсіади, багаторазовому призеру чемпіонатів Європи виповнилося 24 роки.

Вік по "загальнолюдським" мірками - зовсім молодий, але по гімнастичним - вже досить солідний.

Не дарма в Ані останнім часом всі запитують - закінчила вона вже кар'єру або продовжить виступати.

- Аню, українська публіка востаннє бачила Вас у березні - на Кубку Дерюгіної, виступи на якому Ви змушені були закінчити достроково - через травму. Що це було за пошкодження, і як почуваєтеся зараз - вдалося відновитися?

- На Кубку у мене загострилася стара травма стопи, вона була давно - і ось дала про себе знати. Перед Олімпіадою у Ріо, напевно, була така своєрідна установка - у голові та тілі: бачимо мету - не бачимо перешкод. Тоді весь цикл я пройшла без травм, мені ніщо не заважало при підготовці, навантаження не знімала з жодного приводу.

Але після Ігор, коли організм розслабився, почало "вилазити" то одне, то друге, то третє. Зараз, наприклад, проблема з коліном. Що стосується травми стопи, то, як мені пояснили фахівці, вона не пройде, це вже "професійне", яке буде завжди. Тут треба або перетерпіти цей біль і йти далі, або - ні...

- Чим займалися після Кубку Дерюгіної, крім реабілітації?

- Мені, слава богу, пощастило, що я не сиджу на місці. Дуже багато запрошень на майстер-класи по всьому світу. Це чудово, оскільки я не зупиняюся - продовжую, з одного боку, підтримувати форму, а з іншого - мені дуже цікаво працювати з дітьми. Накопиченим за 17 років у спорті досвідом хочеться поділитися з усіма. Не тримати це у собі. Величезне задоволення отримую від тренувань з дітками. Кожен місяць у мене розписаний.

- Майстер-класи для Вас - це тимчасово або, може, це сходинка на шляху до тренерської кар'єри?

- Це й одне, і друге. Зрозуміло, що це не постійна робота, більше як хобі, те, що справді подобається. Плюс я дивлюся світ - організатори влаштовують екскурсії. Гімнасткам дуже рідко вдається щось побачити в інших країнах, крім залу та готелю.

Ну і, звичайно, придивляюся, як виглядаю у ролі тренера. Тому що хороший спортсмен і хороший тренер - це дві абсолютно різні речі. Тому я дивлюся і на себе, і на дітей. Як я їм пояснюю, як вони мене розуміють або не розуміють. Це все дуже важливо.

Мені приємно, що навіть за одне тренування дітки навчилися чогось. Море емоцій, коли вони з майстер-класу біжать до мам і, захлинаючись, розповідають, що тепер вміють робити.

- Чи відрізняється підхід до тренувань і до виховання спортсменів у нас і за кордоном?

- Так, відрізняється - там дитину пальцем ніхто не зачепить. Там у жодному разі ніхто не підвищить голос на дитину - тому що батько може ледь не із заявою у поліцію звернутися. До нас тренери відносяться жорсткіше. Тому, напевно, на території країн СНД і результати вище з року в рік, з покоління в покоління. Нам кажуть, що все своє життя треба присвячувати суто спорту: або так - або ніяк. А за кордоном все одно діти ходять у школу, потім в університети, поєднують це зі спортом. Там діти не віддаються ось так повністю спорту - у них є й інше життя.

 

- Майже рік минув після Олімпіади-2016. Якою вона для Вас запам'яталася?

- Однозначно, це найяскравіша подія у моєму житті, яку я згадую досі. Коли дивлюся відео з нагородження, де я йду на п'єдестал, - сльози самі котяться, так сильно цього хотіла я, вся моя сім'я, люди, які мене оточували! Напевно, саме тому у мене і вийшло.

Для мене це ще свіжі спогади - ніби лише місяць тому була у Ріо. Це не забулося і не забудеться ніколи. Правда, всі сили були покладені на Ріо. Мені здається, що я прийшла у гімнастику саме для цієї Олімпіади (посміхається). Життя мене ніби готувало до неї. На першій Олімпіаді у Лондоні у мене не все вийшло. Мабуть, так треба було. А ось на другій - вдалося.

Було однозначно нелегко. І вдруге я б, напевно, це все не пройшла. Ти йдеш, розуміючи, що у тебе є всі шанси на медаль. Але з іншого боку усвідомлюєш, що місця на п'єдесталі всього три - а претендують на них, як мінімум, 10 осіб. Це настільки тисне морально, що дуже складно з собою впоратися. Ті, хто витримує, - ті й стояють на п'єдесталі. Так що я навіть не знаю, з чим порівняти цю медаль. Напевно, потім тільки вона зрівняється з народженням дитини (посміхається). Настільки це була яскрава подія!

- А свій виступ переглядаєте?

- Так, але не так часто. Тому що кожен раз, коли дивлюся, як налаштовуюся, як виходжу, потім - виступаю та йду, заново переживаю. Пам'ятаю всі свої відчуття, емоції, страх і хвилювання. Можу спітніти, просто переглядаючи відео.

- Як збірна зараз справляється без Вас?

- Я скажу так: незамінних все одно немає. І в кожному поколінні з'являються свої зірки. Комусь нова зірка здається гіршою, комусь - кращою, "на любителя", як то кажуть. Тому що у нас дуже суб'єктивний вид спорту. Навіть я - комусь подобаюся, а комусь абсолютно ні. Це нормально.

Коли йшла Аня Безсонова після Олімпіади у Пекіні-2008, теж усі думали, що далі буде повний провал. Мовляв, Аня - велика гімнастка, а далі - покоління "не дуже".

Проте, хай не швидко, але ми, Аліна Максименко та я, йшли до своїх успіхів. Одна Олімпіада, у Лондоні, у нас вийшла взагалі без медалей. Потрібно було через це пройти, зате у Ріо ми вже були з медаллю. Все одно такі тренери, як Дерюгіни, підготують гімнастку, яка буде гідна стояти на п'єдесталі.

Зараз у нас є Вікторія Мазур та Олена Дьяченко, це перші два номери збірної. Зараз складно якісь висновки з їхніх виступів робити, тому що тільки перший рік у такому складі, до того ж помінялися правила.

Зараз судді тільки придивляються до гімнасткок. Немає певного рейтингу, ще ніхто не розуміє, яка п'ятірка буде претендувати на медалі у Токіо-2020. Це вже буде приблизно відомо у наступному році. Ось у 2018-му ви мене запитаєте - я вже, напевно, більш точно вам скажу, чи можуть наші гімнастки претендувати на нагороди (посміхається).

Але можу виділити "груповичок", які привозить медалі зі всіх етапів Кубку світу, з усіх змагань. Зараз вони - у топ-3, і якщо зможуть протриматися так чотири роки, то є всі шанси на медаль.

 

- У Вас зараз усі запитують про участь в Олімпіаді-2020 і закінчення кар'єри. Й у вас немає однозначної відповіді на це питання. Ірина Дерюгіна говорила, що Ви поки не готові йти: не сказали все, що хотіли, не зробили все, що могли... Зрозуміло, що це її особиста думка. А Ви самі як відчуваєте?

- Звичайно, я розумію позицію Ірини Іванівни. Нас тренери сприймають як своїх дітей - виховують, ростять, присвячують нам усе своє життя, всі свої сили, душу, любов, знання. Але потім, у якийсь момент, рано чи пізно все одно доведеться розлучитися. Це життя. І тренеру, напевно, з цим навіть важче змиритися, ніж спортсмену. Тому що у спортсмена починається інше життя. А тренеру, який стільки вкладав у цей вже, можна сказати, "готовий проект", не завжди зрозуміло, чому спортсмени закінчують і йдуть з великого спорту. На їхню думку, у гімнастки вже є ім'я - можна просто насолоджуватися.

Але я по собі відчуваю, що у Ріо віддала всі свої сили, всю свою працьовитість. Все, що у мене було. Я з чистою совістю кажу, що віддала все - до останнього кінчика нерва. І я вважаю, що Ріо - це мої найкращі змагання за всю кар'єру. Це пік моєї форми - і фізичної, і моральної. Я вважаю, що у гімнастиці зробила все, що могла.

- Але, думаю, бути поза спортом Ви все ж не зможете. Яким бачите своє майбутнє?

- Коли мені ставлять питання: "Ти пішла зі спорту чи не пішла?", я кажу людям, що в принципі ніколи не піду. Я прийшла у спорт, коли мені було 5 років, присвятила все своє дитинство, юність, молодість... Я по-справжньому люблю спорт. А в якості кого я тут буду - це вже інший момент. Як гімнастки, тренера, наставника, хореографа, постановника... Є маса сфер, куди можна піти та розвивати спорт у нашій країні, що мені дуже імпонує.

Я шалено хочу, щоб зображення спортсменів висіли, грубо кажучи, на кожному стовпі! Щоб всі реклами та новини були зі спортсменами. Я хочу, щоб спортсменів впізнавали в обличчя - хоча б медалістів Олімпіади, їх у нас тепер не так багато. Щоб ці люди були на рівні зірок шоу-бізнесу. Це моя мрія. Тому я не піду зі спорту. Гімнастика - це початок великого шляху, сходинка. А що буде далі - поки точно не можу сказати.

- Ви - за те, щоб організувати пишні проводи після закінчення активної кар'єри або вважаєте, що "довгі проводи - зайві сльози"?

- Мені б хотілося, звичайно ж, щоб було якесь прощання. Але прощання не зі сльозами, а з посмішкою на обличчі. Згадати всі найкращі моменти, якісь смішні епізоди у нашій команді.

Я не знаю, у якій країні це здійсниться - у нас чи ні. Але я точно знаю, що навіть якщо не в Україні, в Іспанії або у будь-якій іншій країні, якщо я тільки подам таку ідею - влаштувати турнір і поєднати з проводами, - люди будуть тільки "за". Тому, звичайно, я за проводи ось у такому форматі. Коли спортсмен домагається великих успіхів, хочеться поставити якусь крапочку красиву, щоб все було, як належить.

За матеріалами "КП в Украине"

Редакція не впливає на зміст блогів і не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють на сторінках champion.com.ua
Читай також

 

©2000-2017, Чемпіон
Передрук матеріалів за умови посилання на Сhampion.com.ua.

E-mail редакції: mrkopiy@gmail.com