Денаціоналізація національного спорту або де наші клочкови?

Коу Лей, представник України у Пекіні, народився і виріс саме у столиці Китаю. Фото mops.velenje.si

Про користь або ж навпаки шкоду від натуралізації іноземних спортсменів написано багато. Особливо гострими стають дискусії тоді, коли "українцем" стає нещодавній легіонер, або ж українці стають "іспанцями", "росіянами" тощо. І якщо у першому випадку думки розходяться на противників і прихильників спортивної асиміляції близьких і далеких народів, то у другому вболівальницька аудиторія гнівно й одностайно таврує "зрадників батьківщини". Проте, чомусь надто мало людей замислюються, що ж штовхає спортсмена прийняти або відмовитися від українського громадянства.

Серед відомих спортсменів за останні роки ми втратили уродженку Шостки біатлоністку Олену Зубрилову, яка у 2002 році стала "білорускою", та тенісистку Юлію Вакуленко. Історія з останньою стала показовою - українка, яка живе і тренується в Іспанії, після заяв про бажання представляти саме цю країну перетворилася на антигероя українських вболівальників тенісу. І хоча досі навпроти прізвища Вакуленко в усіх змаганнях стоїть позначка UKR, наші любителі тенісу в більшості вболівають саме проти неї.

На слуху й історія сумчанина та вихованця київського футболу Єгора Лугачова, який грає у московському "Спартаку" і нещодавно прийняв російське громадянство, проте, як він сам заявляє, хоче грати у молодіжній збірній України, куди його викликав і Мунтян і Яковенко. Історія лишається заплутаною, адже гравець не прибув на турнір ім. Лобановського, а ФФУ навіть заявила, що гравець за російську "молодіжку" виступати не має права. Однак, думка вболівальників вже сформована - громадянство змінив у свідомому віці, а значить - зрадник.

Артур Айвазян, олімпійський чемпіон Пекіну, який народився і виріс у Вірменії, але більшу частину життя прожив в Україні, вважає себе "людиною світу". Фото АР

Скажу одразу - я не збираюсь засуджувати противників натуралізації, адже сам переконаний,  що національність у спорті зберегти необхідно, мало того - життєво важливо. І не так для самих спортсменів, а для збереження інтересу українців до спорту загалом.

Щоб зрозуміти, чому "українізовані" іноземці не будуть настільки цікаві українцям, варто глянути на приклад Олімпійських Ігор. Зараз мало хто згадає прізвище спортсмена, який єдиний представляв Україну у чоловічому турнірі з настільного тенісу. Це етнічний китаєць Коу Лей, який нині мешкає у Донецьку. Уявімо, якби цей спортсмен, який у Китаї навряд чи входив до числа кращих, здобув Олімпійську медаль. Так, він би допоміг нашій збірній посісти вище місце, проте навряд чи викликав захоплення своєю перемогою у наших вболівальників. Швидше запитання - а що, нашим слабо? Та і вболівати за китайців, які будуть представляти Україну, Іспанію, Францію та інші країни, і змагатимуться між собою, навряд чи буде цікаво. 

Звісно, однакового ставлення до усіх натуралізованих спортсменів бути не може. Адже хтось з них народився і виріс в Україні, але має прізвище на -ян, а хтось українську навіть розуміти не може. І виступає за нашу збірну, лише щоб мати додаткові шанси пробитися на міжнародні старти.

У багатьох видах спорту засилля представників одного регіону планети, або навіть країни виглядає надто відчутним. Приміром, таким є настільний теніс у китайців та боротьба у народів кавказького регіону, може стати футбол у бразильців.

Ситуація із боротьбою взагалі показова: із одинадцяти російських борцівських медалей Пекіну десять завойовані осетинами, дагестанцями та іншими вихідцями з кавказьких країн. Наприклад, осетини виступають не лише за Росію (Кудухов, Фарнієв, Кєтоєв), але й за Узбекистан (А.Тігієв, Сохієв, Таймазов), Казахстан (Т.Тігієв, Лалієв), Україну (Алдатов, Тібілов), Азербайджан (Гозюмов), Словаччину (Мусульбес), Білорусь (Батиров), Вірменію (Фуров).

Нерідко борці, які росли і тренувалися разом, тепер представляють різні країни. Якщо порахувати кількість медалей, здобутих тими ж осетинами або дагестанцями на кількох останніх Іграх - то ці дві країни впевнено би входили до двадцятки у загальнокомандному заліку. І такі "невизнані" світом країни нерідко приносять тим чи іншим "визнаним" золота більше, ніж свої ж спортсмени.

Вирішальними для зміни громадянства стають кілька чинників. Це передусім матеріальне забезпечення спортсмена з боку держави/клуба, умови для тренувань, конкуренція у виді спорту, наявність якісних тренерських кадрів та перспективи участі у міжнародних змаганнях. Приміром, Єлєна Ісінбаєва, яка є олімпійською чемпіонкою та світовою рекордсменкою у стрибках із жердиною, живе і тренується у Донецьку, хоча представляє Росію, за національністю є табасаранкою (одна з народностей Дагестану). У виборі місця тренувань, власне як і в спортивних досягненнях загалом, для Єлєни ключову роль відіграє Сергій Бубка, який є тренером спортсменки.

Єлєна Ісінбаєва, олімпійська чемпіонка зі стрибків з жердиною, народилася у Волгограді але тренується у Донецьку. Фото АР

Однак, Україна не тільки багато "набуває", але і достатньо втрачає. Відтік кадрів, який, до речі, спорту дошкуляє менше, ніж приміром, науці - це проблема державного рівня, займатися якою мають всі органи влади, незалежно від їх рівня. Адже у більшості випадків федерації є надто бідними, щоб самостійно забезпечувати провідних спортсменів, а державні 500-1000 гривень - це явно не гроші, не тільки щоб якісно харчуватися і мати належні умови тренувань, але й щоб хоча б прожити.

Про стан наших спортивних баз і шкіл краще промовчати взагалі, як і про забезпечення тих відданих спорту тренерів, які досі не виїхали за кордон.

А поки українські чиновники ділять шкуру "невбитого" Олімпійського стадіону і міряють нові варіанти спортивної форми, Україна втрачає чергових лугачових та зубрилових, натомість фінансуючи олімпійські виступи коулеїв.