Її "бронза" стала неабияким приємним сюрпризом для всієї збірної. Ще б пак! Уже в Пекіні, оцінивши готовність британців, австралійців, росіян, українські тренери чесно зізналися: "синьо-жовтим" з їхнім рівнем підготовки в далеко не найкращих умовах не до снаги тягатися зі світовими лідерами.
- Лесю, з часу завершення Олімпіади минуло два місяці. Чи вдалося час перевести дух після головного старту року?
- Так, на превелике задоволення, практично відразу після Ігор змогла влаштувати собі справжній відпочинок. Тренер дав мені місяць, щоб відновити сили, тож увесь цей час я провела вдома, в рідній Жовкві. Поїхати "на моря", в теплі краї, не дуже хотілося. Оскільки я нині живу в Луганську та представляю це місто, то нагода побути довше з батьками, рідними випадає не надто часто. А що б там не говорили, найкраще відпочити можна лише вдома. Рідний дім зажди залишається рідним. Можна трохи забути про власну самостійність, дозволити батькам подбати про тебе. Крім того, у вересні було весілля мого брата. Таку визначну подію в родині я просто не могла пропустити. Погуляли на славу - так, що хочеться згадувати та згадувати.
- А загалом як зустріли вас у рідній Жовкві, де, мабуть, іще не було олімпійських призерів? 
- Просто шикарно. Навіть не сподівалася на такий урочистий прийом. Я приїхала додому 23 серпня, наступного дня саме відзначали День незалежності. Виступали мер, немало депутатів, знаменитостей, священики. Мене теж запросили на святкування, привітали, надарували безліч квітів, подарунків, серед яких найціннішим для мене є ікона Миколи Чудотворця. Зрештою, Жовква - невелике містечко, там одне про одного все знають, тому до мене багато підходило чимало людей, дякували, розпитували, як було в Китаї. До речі, вже зараз мені й не віриться, що ця Олімпіада була насправді. Колись я не могла навіть мріяти, що потраплю на такі змагання, не кажучи вже про те, що виборю нагороду. Не могла уявити, що в усьому світі немає сильніших від мене. До речі, за це часто отримувала на горіхи від тренера, який говорив, що мені не вистачає віри у власні сили.
- До речі, більшість спортсменів стверджують, що Олімпіада - дуже особлива для них подія, адже за грандіозністю та настроєм її неможливо порівняти з жодними іншими змаганнями. Чи виправдав Пекін-2008 ваші сподівання?
- Виправдав на всі сто відсотків. Справді, атмосфера на Олімпіаді зовсім інша. Тут можна поспілкуватися не лише з велосипедистами, а й з представниками інших видів спорту, а це завжди дуже цікаво. Ну, а те, що зробили китайці - просто вразило. Вони все настільки гарно організували, були надзвичайно привітними до спортсменів. А ці феєрверки!!! Навіть попри те, що церемонію відкриття Ігор довелося дивитися по телевізору, а салюти змогли побачити лише краєм ока з вікна, це було неперевершено. Я такого не бачила ніколи в житті. Звичайно, хотілося побувати безпосередньо на відкритті Ігор, але тренер не пустив. І мав рацію. Спортсменам - учасникам шоу, довелося простояти шість годин. Тож якби я пішла на церемонію, на цьому для мене Олімпіада й завершилася б - усі сили залишилися б на стадіоні.
- А принаймні побувати на змаганнях з інших видів спорту вдалося?
- Знову ж таки, тренер заборонив. Не дозволяв дивитися змагання навіть по телевізору, щоб ми поберегли нерви та не переживали за інших спортсменів. Внутрішні сили варто було берегти на власні старти. Тим паче, що я насправді дуже переживала. Мандраж напередодні заїзду за третє місце був таким сильним, що не могла заснути десь до першої ночі. Щойно заплющу очі - і вже бачу, як виходжу на старт. Заспокоювала себе, як могла, намагалася перебороти страх. У такому разі найкраще допомагає молитва, адже, як говорить моя мама, вона найсильніша. Це правда. Вже перед початком заїзду тренер підійшов до мене і сказав: "Лесю, присвяти цей заїзд своїм батькам". Його слова настільки вразили, що я зрозуміла: не маю права програти. Тож поки моя суперниця-новозеландка готувалася до заїзду, я прочитала молитву - і в бій.
- Лесю, перед зустріччю з вами я спілкувалася з наставником збірної, який розповів дивовижну історію про те, що Інна Осипенко-Родомська своїм "золотом" Пекіна-2008 завдячує тобі...
- Насправді це не зовсім так. Ми з Інною мешкали на Олімпіаді в одній кімнаті. Одного вечора сиділи та розмовляли, чого хотіли б досягнути на Іграх. Не знаю, чому, але я не думала про перше чи друге місце, а хотіла стати саме третьою. Тоді я й попросила: "Боже, допоможи мені здобути "бронзу". Інна ж дуже мріяла про перемогу, вона вже була третьою в Афінах. Я порадила їй попросити в молитві перше місце, а ще дала їй свячену воду, якою Інна заледве не весь човен помила. І, самі бачите, молитва нам справді допомогла. Що ми в Бога попросили, те й отримали. Я, до речі, довідалася про Іннину перемогу вже в Україні, коли їхала в потязі з Луганська додому. Вона зателефонувала та повідомила, що здобула "золото". Ви собі не уявляєте, як я раділа за неї, адже знаю, що як я свою медаль здобувала для батьків, так вона - для маленької доці.
- Практично наступного дня після "бронзового" старту вам довелося виступати у груповій гонці. Як гадаєте, якби мали більше часу на відпочинок, могли здобути ще одну нагороду?
- Сил на групову гонку в мене вже практично не залишалося. Навіть перед бронзовим заїздом - а це був третій день змагань - я відчувала біль у ногах. Але тоді не було куди відступати. Ну, а вже четвертого дня, під час групових перегонів, зрозуміла, що повністю виснажена. Приїхала на трек, почала розминку - і відразу відчула в ногах страшенну втому. Тоді чесно зізналася тренерові, що не зможу добре проїхати, не вистачить сил. На що він відповів дуже просто: "Ти своє головне завдання вже виконала, а тепер проїдь, як удасться". До речі, п'яте місце в тій гонці вважаю для себе насправді хорошим результатом, адже групова гонка - це не мій вид. Я здебільшого виступаю в індивідуальних перегонах, а у групових беру участь щонайбільше раз на рік в Україні, для різноманітності. Тож якби мала хоч трохи більше досвіду в цьому виді програми, може, посіла б і вище місце.
- Зараз ви представляєте Луганськ. Чи не важко дався переїзд не просто в інше місто, а в іншу частину країни?
- Звичайно, прийняти таке рішення було не зовсім легко, Луганськ далеко від рідної домівки. Але в цій ситуації мене дуже підтримала мама (тато не хотів відпускати). Вона сказала: "Їй же не все життя біля нас сидіти, а якщо там буде хороший тренер, відповідні умови для тренувань, то дитина зможе хоч чогось досягнути, побачить світ". Мама виявилася цілком правою. Тренер у мене - золота людина. Зрештою, в Луганську живуть такі самі люди, як і тут: є кращі, є гірші.
- А чи справді умови в Луганську настільки кращі, ніж, скажімо, в тому ж Львові?
- Єдине, що мене турбує в Луганську - це питання помешкання. Попри те, що мені, як і всім олімпійцям, обіцяли квартиру, власного житла досі не маю. Якщо чесно, таке ставлення ображає, хотілося б, щоб працю та затрачені сили відповідно оцінили. Тим паче, лише четверо спортсменів із Луганська повернулися з Пекіна з медалями. Двоє з них іще раніше отримали квартири, а я та гімнаст Олександр Воробйов так і не маємо. Це при тому, що в Сашка сім'я - дружина, син, а жити він не має де. Стосовно мене, то нещодавно виділили місце в гуртожитку. А на початках мені взагалі доводилося ночувати то в подруг по команді, то в тренера. Уявіть собі, після тренування замість того, щоб думати про відпочинок, я ламала голову над тим, де мені сьогодні переночувати. Після Олімпіади вже й до губернатора зверталась, і разом з іншими спортсменами спілкувалися з Юрієм Павленком, але чуємо тільки обіцянки. Гадаю, знову візьмуся за це питання, коли повернуся в Луганськ із Кубка світу в Лос-Анджелесі на початку листопада. Побачимо... Зрештою, мене вже починають заманювати квартирою до Львова, однак не хочеться зраджувати тих людей у Луганську, які практично вивели мене в люди. Та якщо не вдасться вирішити питання з житлом і тренер дасть дозвіл на переїзд, то, ймовірно, приїду до Львова.
